Пік дурного струмка (2960 м)

У кожної людини раз на рік буває день народження. По різному відзначають цю дату люди. Одні гуляють у ресторані, інші напиваються вдома, а я вирішив відзначити цей ювілей сходженням на гірську вершину. Вибрав я для цього Пік дурного струмка. Досить цікава назва, і у мене є декілька версій її походження. Можливо ця назва походить від струмка, поведінка якого непередбачувана. У випадку сильного дощу рівень води у ньому може сильно і швидко піднятися, і невеликий струмок може перетворитися у повноводний і небезпечний потік. А можливо, що цей струмок дурить іншим способом. До речі, туристи місцевого турклубу роблять сходження на цей пік традиційно на 1 квітня – у Міжнародний День Дурня. А я таки опинився в дурнях два рази біля цього струмка, бо мої попередні спроби сходження не увінчалися успіхом через те, що дорога до початку маршруту була перегороджена шлагбаумом, і я повертався назад, не досягнувши запланованої мети.

Але цього разу я вирішив не відступати, обійшов шлагбаум і пройшов по асфальтованій дорозі приблизно два кілометра до Дубового табору, а після цього - ще три кілометри по грунтовій дорозі до початку маршруту. Як правило, до цього місця можна було раніше під'їхати на машині, але цього року дорогу перекрили у зв'язку із лісовою пожежею минулого року.

Спочатку машрут ішов по каньйону по дорозі для джипа, потім ця дорога поступово перетворилася у вужчу дорогу для машин типу «картинг», а потім взагалі стала стежкою. У деяких місцях стежка поросла високою травою і її легко можна було загубити. Дійшовши до кінця каньйону, стежка серпантином вивела на перевал. Із перевалу відкривався чудовий краєвид на сусіднє село, і звідси уже було видно вершину. Вершина уже була ніби близько, але до неї було ще майже два кілометри. Дерева кругом були обгорілі від минулорічної пожежі, і йти по стежці було м'ягко, бо вона була вкрита попелом. У одному місці на стежці було чітко видно сліди від черевиків. Значить я на правильному шляху! Хтось інший уже йшов тут переді мною.

Навколо чомусь було дуже багато сухої соломи, яку хтось ніби спеціально порозкидав тут. Я так і не знаю, чи це суха трава із минулого року, чи це хтось підгодовував зимою диких тварин, чи це хтось привіз цю солому, щоб годувати нею коней, але її було так багато і вона була під самою вершиною. Так виглядало, ніби пів стирти впало із неба, бо солома була навіть на деревах. Вона була настільки суха, що якби вона загорілася від блискавки – погасити її було б просто неможливо. Очевидно, це сталося минулого року, і пожежа палала тоді понад тиждень, поки усе не вигоріло. Великі дерева були зовсім чорні і без листя, але біля землі уже зеленіли паростки молодих дубів.

На вершині стояла стара металева тріангуляційна вежа, під якою я знайшов пластмасовий контейнер із запискою. Із неї я дізнався, що хтось уже побував на цій вершині о 9:10 ранку. Так от чиї сліди я бавив на стежці! А коли ж цей чоловік розпочав це сходження? Напевне о 6-й годині ранку, бо до вершини я йшов понад три години.

Із вершини відкривався чудовий краєвид в усі боки. Східна ж сторона вершини – це майже прямовисна вертикальна стіна. Опис маршруту попереджував, що взимку вздовж цієї стіни міг бути надутий карніз зі снігу, від якого треба було триматися подалі, щоб не зірватися униз.

Тріангуляційна вежа послужила мені чудовою опорою для антени. Але довго встановлювати радіозв'язки та любуватися краєвидами мені не прийшлося, бо звідкись несподівано з'явилися чотири орли, які здається думали мене атакувати. Але мені пощастило, бо вони оцінили можливу здобичу і передумали.

Вже починало вечоріти і треба було спускатися. У променях сонця, що заходило, було видно трубу якогось комбінату по переробці корисних копалин. Але треба було поспішати, щоб спуститися до заходу сонця. Деякою складністю було знайти стежку із перевалу вниз. Я її так і не знайшов і пішов по канойону навпростець. Заблудитися тут було неможливо, бо із обох сторін каньйону були круті схили. Завершив я свій похід у місті Дубове. Це поселення у штаті Юта заснували пастухи ще у 1860 році. Літом вони тримали тут худобу, а зимою відганяли її назад у пустиню. На початку 19-го століття, коли американський уряд переслідував багатожонців, багато сімей покинули свої місця постійного проживання і жителі цього поселення радо їх прийняли і дали їм притулок. Навіть дуже малі діти тут були навчені тоді ніколи не розмовляти із незнайомими людьми, щоб не розсекретити сім'ї багатожонців. Жителі цього невеликого містечка і дотепер займаються фермерством.

Отак цікаво та із користю для здоров'я я відзначив свій ювілей.

Олег (KD7WPJ) 01 червня 2013 року