Пік Святого Яцинта (3293 м)

Попередній похід на високу вершину я здійсним у тому самому гірському районі перед Великодніми Святами. Після того були свячені яйці, паска і ковбаска. А через кілька днів після того у мене з’явилися червоні висипи на шкірі. Я вирішив, що це алергія від яєць, бо подібне у мене було після Паски і минулого року. Але одна знаюча жінка сказала мені, що яйці тут ні при чому. І вона не помилилася. У мене справді була алергія, але не від яєць, а від отруйного дуба. Я згадав, що після Паски я ходив на невисоку вершину, і на цю ж вершину я ходив приблизно у той же час приблизно рік назад. Я не знайшов стежки на цю гору і пробирався через густі зарослі кущів. Отам я і знайшов цього отруйного дуба. На вигляд це зовсім невинна рослина. Такі собі зелені листочки чи навіть кущі, що дещо нагадують наш граб. Але коли доторкнутися до цього листя чи навіть до стовбура без листя, то через декілька днів на тілі з’являються червоні плями, подібні до опіків. Наша кропива у порівнянні із цим отруйним дубом – це просто лікувальний масаж. Опіки від нього дуже болять, сверблять, болить голова і навіть може з’явитися температура. Якщо площа пораження понад 25%, то може наступити загроза диханню. А мене останнього разу було поражено приблизно 10% шкіри і заживало це довго – понад 3 тижні. Тому у наступний похід я вирішив іти по добрих стежках, щоб там не було цього отруйного дуба.

На Пік Святого Яцинка є багато маршрутів. Я вибрав один із найлекших, хоча і не найкоротший. Уже на самому початку я зустрів туриста, який заблудився. Він направлявся від Мексіканського кордону до Канади по відомій стежці вздовж Тихого Океану. Але він ішов у зовсім протилежному напоямку і прямував до Мексіки. Він запитав мене, чи я знайомий з цією місцевістю. Я відповів, що незнайомий, але знаю, де ми знаходимося, і показав йому місце на карті. Йому нічого не залишалося, як розвернутися і піти за мною.

Як не дивно, по стежці на вершину було зайти досить легко. Так уже зібралося багато людей. Щоб сфотографуватися біля знака із висотою вершини навіть утворилася черга. Потім почали підходити люди із табличками «С2С». Я запитав, що це означає. Мені пояснили, що це скорочення від вислову «Від кактусів до хмар». Саме так називають похід, що розпочинається біля підніжжя цієї гори у пустині, до вершини. На цьому маршруті немає води і буває дуже жарко, тому ці екстремали розпочинають похід в 3:30 ночі. Існує і простіший варіант. Можна піднятися на фуникулері від підніжжя гори на самий гірський хребет і вже по хребту піднятися на вершину. А потім повернутися до фуникулера, випити у ресторані пива і спуститис вниз. Кожен вибирає, що йому більше підходить.

Я як завжди проводив радіозв’язки із вершини і якась жінка завдяки цьому навіть мене впізнала, бо запам’ятала мене через це своєрідне заняття ще з іншої вершини. Десь через 2 голини я почав спускатися. По дорозі вниз не міг не зупинитися біля високогірного притулку, який був збудований із каменю ще у 1933 році під керівництвом сербсько-хорватського емігранта. У притулку були нари, кухня, вода, їжа, санки для транспортування потерпілих і навіть новесенькі спальні мішки. Я подумав, що якби залишити такі нові спальні мішки у карпатській колибі, то наступного дня їх там навряд чи вдалося б знайти. Так що там гадати про карпатські колиби! Ось Вам реальна історія, свідком якої я був...

Якось у Тернополі пішли ми із моїм співробітником, з яким разом ходили у Карпати, купувати станкові рюкзаки у магазині спорттоварів на вулиці Острозького. Ми заплатили за рюкзаки і продавець виніс кожному із нас із підсобки по гарному синьому станковому рюкзаку і пішов назад у підсобку. Раптом у мого товариша радісно засвітилися очі. Він показав мені, що продавець помилково виніс йому замість одного рюкзака складені докупи два рюкзаки. Далі він зробив Те, на що я найменше сподівався. Він схопив ці рюкзаки і кинувся навтьоки. Після цього випадку називати його своїм товаришем я не можу, хоча ми деколи зустрічаємося, і він тепер працює на керівній посаді на державному підприємстві.

Але вернемося до мого походу. Я сфотографував напис на дверях цього притулку, щоб Ви змогли вдосконалити свої знання англійської мови та зрозуміти, як тут існує цей притулок за рахунок людей доброї волі.

Але пора було йти вниз, бо було уже порівняно пізно. По дорозі мені зустрічалося багато людей, які ішли нагору. Недалеко від вершини був табір «Кругла долина», де можна було переночувати у палатках.

Аж ось мені зустрілася якась дівчина у чорних окулярах і запитала, чи я не відбився від групи. Я відповів, що не відбився і запитав, чи у неї є кишеньковий ліхтарик, бо уже була пізня година. Вона запевнила, що має кишеньковий ліхтарик і розповіла, що вони заблудилися на самому початку маршруту. Через деякий час мені зустрілася ще одна дівчина. Вона також запитала, чи я не відбився від групи і також запевнила, що має кишеньковий ліхтарик. А ще через деякий час мене перестрів старий японець і запитав, чи я не бачив його групи. Я розповів йому про двох дівчат, і він дуже розсердився і почав стукати палицею об замлю. Він почав розпитувати про дівчат, потім запитав котра година, скільки часу йти до вершини і скільки часу потрібно, щоб повернутися до початку стежки. Мені вдалося вияснити, що у його групі було троє чоловіків, але чомусь він пообіцяв цим дівчатам, що буде чекати їх у якомусь певному місці. Але закінчилося все це тим, що цей горе-керівник розгубив усю свою групу, а дівчата також якось його обійшли і пішли нагору. Він довго думав, що йому робити, бо до заходу сонця залишилося зовсім мало часу, а потім поперся за цими молодими дівчатами на гору. Я передбачаю, що можливо вони заночували у цьому аварійному притулку, або поверталися назад уже при світлі кишенькових ліхтариків.

До речі, мені самому також прийшлося закінчувати похід у сутінках. Але на щастя – світив повний місяць і можна було обійтися без ліхтарика. Коли я поцікавився про протяжність цього маршруту – то не повірив своїм очам. Від початку стежки до вершини було 14,5 км в одну сторону!

Олег (KD7WPJ) 02 травня 2015 року