Пік Неділя (2528 м)

Хоч цей пік називається Неділя – готуватися до подорожі на нього я розпочав ще із п’ятниці. Спочатку у мене були сумніви щодо цієї подорожі, бо ще не до кінця вилікував інфекцію на пальці ноги. Але перед тим випадково на Інтернеті натрапив на найкращу рекламу Кубку Світу по футболу у Бразилії. Там зняли сюжет про те, як футбольний м’яч попав у старого чоловіка, що був на інвалідній колясці. Цей чоловік почав підбивати м’яч, лежачи на спині. Він так захопився цим, що навіть забув про свою старість та хвороби, зіскочив із коляски, згадав молодість і продовжував підбивати м’яч. Після такої реклами усі мої сумніви щодо подорожі розвіялися як ранковий туман. Я загрузив усі речі у машину ще у п'ятницю звечора, плануючи виїхати раненько у суботу.

Слід зауважити, що це мало бути не просто сходження на гірську вершину, а участь у американських змаганнях по радіозв’язку на ультракоротких хвилях. Тому я довго думав, яку гору вибрати, щоб збільшити мої шанси у цих змаганнях. Вибір на пік Неділя випав із багатьох міркувань. По-перше – він знаходиться майже у центрі штату Каліфорнія і це географічне подоження збільшувало імовірність встановлення зв’язків із станціями на півдні, півночі, сході та заході штату.

По друге – там живе порівняно мало радіоаматорів і це мало збільшити зацікавленість інших радіоаматорів зв’язатися із цією місцевістю. По-третє – саме сходження було порівняно нескладне -усього приблизно 2,5 км у одну сторону, а також порівняно віддалене, і там не повинно було бути натовпу туристів.

Пік Неділя – це найвища вершина невеликого гірського масиву Грінхорн на південно-західному кінці хребта Сьєра Невада.

Крім того, він належить до лісового масиву Секвоя. Отже, під'їжджаючи до цього масиву, на одному із гірських перевалів я помітив грузовик із щоглою, на якій були встановлені 3 антени. Це вже якийсь аматор вибрав собі позицію і чекав на початок змагань. Я глянув на годинник і побачив, що до початку змагань залишилося всього 5 хвилин. Я явно трохи спізнювався. А тут ще вдалині побачив щось подібне на туман. Під'їхавши ближче, я зрозумів, що це не туман, а дим від лісової пожежі. Такого я зовсім не планував, і це поставило під загрозу весь мій план, хоча на всякий випадок я передбачив запасний варіант і мав план роботи із іншої вершини. Щоб уточнити ситуацію із пожежею - я заїхав до лісництва. Але лісництво було у суботу зачинене і пожежа ніби виглядала трохи в стороні від запланованої вершини.

Тому я вирішив все таки спробувати здійснити свій основний план.

Дорога поступово набирала висоту і дуже петляла. Швидкість пересування сильно зменшилась, бо попереду дуже повільно їхала пожежна машина із довгим прицепом, на якому був бульдозер (напевне для створення вогнезахисних смуг). Виїхавши на перевал, я побачив дві пожежні машини із мигалками і грунтову дорогу, яка вела в ліс і по якій мені напевне треба було їхати до початку маршруту. У пожежних машинах нікого не було, але на початку лісової дороги були чоловіки і хлопці, які розвантажували кросові мотоцикли і готувалися до подорожі по лісових стежках. Я уточнив у них, чи я на правильній дорозі і запитав, чи безпечно підніматися на пік Неділя. Вони запевнили мене, що я на правильному шляху і пожежа із іншої сторони від дороги. Тому сходження на вершину Неділя є безпечним. Проїхавши ще майже 10 кілометрів по цій лісовій грунтовій дорозі – я знайшов потрібну стежку, взяв необхідне обладнання і пішов не вершину. Іти по стежці було порівняно неважко і навкруги були гігантські сосни особливої породи під назвою «секвоя».

На вершині хтось встановив дерев'яний знак із назвою піку Неділя та американський прапор. Також хтось заніс туди невелику дерев’яну тумбочку, всередині якої була пластмасова банка із записками, бутилка із водою, кишеньковий ножик та шнурок. Я зробив запис про своє сходження на цю вершину і з нетерпінням розпочав роботу у змаганнях. Я спізнився приблизно на 3 години, тому вирішив працювати якщо не на результат, то принаймі для власного задоволення. Активність була високою і за короткий час я встановив декілька радіозв’язків, використовуючи маленьку антену. Потім вирішив збільшити свої шанси у цих змаганнях, для чого прикріпив направлену антену до пластмасового телескопічного вудилища, розсунув вудилище майже на повну довжину і прив’язав його до дерев’яного знаку. Крім мене на вершині була ящірка, але вона майже мені не заважала і старалася від мене ховатися. Через деякий час почулися голоси і на вершину піднялися 2 чоловіки із 2 маленькими дівчатками та собакою. Вони повідомили мене, що їм також прийшлося змінити плани у зв’язку із лісовою пожежею і через це вони піднялися на цю вершину. Я попросив їх мене сфотографувати і один із них успішно це зробив. Вони мені також порадили спостерігати за лісовою пожежею.

Десь після 6-ї години вечора акумулятор у моїй радіостанції повністю розрядився. У мене ще була запасна батерея на цей випадок, але вона чомусь відмовилася працювати. Можливо що це сталося для мого блага, бо примусило мене перервати мою участь у змаганнях і надало достатньо часу, щоб спуститися із гори, знайти місця для палатки, встановити палатку і приготувати вечерю. Під час спуску я почув сильний тріск у кущах і тільки встиг розгледіти спину якогось великого звіра, якого я ненароком сполохав. Спина була коричневого кольору і це напевне був лось.

Спустившись, я перш за все заміряв напругу батереї, і зрозумів, що вона повністю вийшла з ладу. На щастя, я на всякий випадок взяв із собою невеликий дванадцятивольтовий акумулятор. Його було достатньо, щоб від нього за ніч підзарядити внутрішній акумулятор моєї радіостанції.

Спати було досить комфортно, бо у мене був спальний мішок, який я купив для походів в Альпах, а вночі тут було досить прохолодно. Встав я досить рано, відразу після сходу сонця, і ще навіть було видно місяць. Швиденько поснідавши, пішов знову на цю ж вершину по вже знайомій стежці. Часу на встановлення антен не потрібно було тратити, бо я залишив антени на вершині ще з вечора.

У неділю активність у змаганнях була уже не така висока, але я поступово і методично встановлював нові радіозв’язки. Один зв’язок виявився досить на велику відстань, враховуючи невелику потужність моєї радіостанції. Цікаво, що у неділю на вершину крім мене не піднявся жодний турист. Не розумію чому, бо зранку пожежа ніби трохи притихла. Хоча після обіду вона знову розгорілася з новою силою і стала більшою, ніж у суботу. Літаки продовжували її гасити.

Десь ближче до вечора я почув, як хтось дає настройку на незрозумілій мові - не то по французьки, не то по іспанськи. Я зв'язався із цим чоловіком і дізнався, що його звати Леон. Коли Леон дізнався, що я з України, то запропонував, що ми можемо розмовляти по-російськи чи по-українськи. Як пізніше виявилось, він народився на Волині, у десятирічному віці переїхав із батьками із Ковеля до Польщі, а потім емігрував до США. Він досить добре розмовляв по-російськи і розповів мені, що минулого року зробив дуже ефективну і велику антену на 160 метровий діапазон, підняв її у повітря за допомогою повітряної кулі і успішно працював із цією антеною у змаганнях по радіозв’язку із тихоокеанського узбережжя. Він пообіцяв мені вислати фото цієї антени і дотримався своєї обіцянки.

Під вечір пожежа розгорілася не на жарт і я вирішив завершувати роботу, щоб встигнути вчасно повернутися із цієї подорожі. Виїхавши із лісу, я побачив, що шосейна дорога перекрита і на ній стоять два регулювальники. Я запитав у них, чи можу я поїхати у напрямку, звідки я приїхав. Вони пояснили, що дорога перекрита у зв’язку з пожежею. «Як я можу вибратися звідси?», - у розпачі вигукнув я. Вони уточнили, куди мені треба добратися і пояснили, що я повинен їхати у протилежну сторону через місто Бейкерсфілд. Я із здивувавнням побачив, що вони також регулюють пожежні літаки і подають їм якісь тільки їм та пілотам відомі умовні знаки. Мені не залишалося нічого іншого, як їхати по маршруту, який вони порадили. На дорозі не було жодної машини, зате було багато диму. Не доїжджаючи до пересічення із іншою дорогою, яка мала вивести мене на Бейкерсфільд, я побачив у одному селі вказівник на Бейкерсфільд. Я зупинився на цьому роздоріжжі і зайшов до ресторану, що був неподалік. Там я знайшов декількох місцевих жителів і запитав, як мені краще доїхати до Бейкерсфільда. Вони порадили мені скоротити шлях і розповіли, як попасти туди по коротшому маршруту. Я поїхав так, як вони порадили, і це була досить незвичайна дорога. Вона завела між якісь високі напівкруглі гори, на яких не росли жодні дерева. Правда, на крутих схилах паслися корови. Потім зникли і корови і через деякий час я зрозумів, чому на цих горах не було дерев. Через деякий час по боках дороги з’явилися насоси, які, як страуси, нахилялися до землі і піднімалися назад і таким способом качали нафту. Такої великої кількості насосів я не бачив ніколи раніше. Прямо від насосів йшли труби до цистерн чи нафтопереробних комплексів. Напевне цю землю колись купив чоловік на прізвище Бейкер. Йому дуже пощастило, бо під цими, здавалося б, малопридатними землями, були великі поклади нафти. Напевне на його честь назвали місто Бейкерсфільд і він напевне сильно розбагатів на нафті. Та особливо мене здивувало те, що ціни на бензин на заправках у Бейкерсфільді були значно вищі, ніж у інших містах Америки. І це при тому, що тут дуже мінімальні затрати на транспортування пального.

Через незапланований об’їзд я повернувся із подорожі майже опівночі. Підрахувавши свій результат, я зрозумів, що порівняно непогано виступив у цих змаганнях. Встановив 61 радіозв’язок, в тому числі - один зв’язок із Канадою. А до цього всього, я також побував на природі, покращив своє здоров'я, побачив багато цікавого і познайомився із земляком Леоном .

Олег (KD7WPJ) 16 червня 2014 року