Пік «Західна Гора» (2335 м)
Цей пік знаходиться на Південному Заході штату Юта. Можливо через своє розташування він отримав назву «Західна Гора». Це справді дикий Захід. Попередню спробу попасти на цю вершину мені прийшлося відмінити, бо місцеві жителі тоді тренувалися у стрільбі із вогнепальної зброї на дорозі, що вела на вершину.
Цього разу дорога була вільна, можливо тому, що за день перед тим там випав сніг. Мені вдалося проїхати декілька миль по цій дорозі на машині, але далі я їхати не наважився, бо дорога круто спускалася вниз, була покрита снігом, під яким було болото. Тому я вирішив іти пішки.
Маршрут був знайомий, бо декілька років тому я уже побував на цій вершині. Тоді я склав компанію місцевим радіоаматорам, які їздили на цю вершину ремонтувати репітер після зими. Один із них був чудовим водієм-префесіоналом, бо працював на «Швидкій допомозі». На своєму джипі він тоді завіз нас на саму вершину. Ця поїздка була не для людей із слабкими нервами. У деяких місцях дорога була настільки крута, що ми інстинктивно нахилялися вперед, бо здавалося, що машина може перекинутися назад.
Приблизно через годину часу я дійшов до роздоріжжя, на якому були вказівники « Індіанське джерело – 4 милі», “Телевізійна вежа (Дорога для джипа) – 2 милі». Звичайно, що я пішов у напрямку до телевізійної вежі. Але так як я був не на джипі, то я міг дещо скоротити собі шлях. У одному місці я залишив дорогу, яка петляла, і пішов на вершину навпроситець вздовж лінії електропередачі. Я не пошкодував, що вибрав цей крутіший, але коротший шлях, бо на цій стежці я помітив щось подібне на відомі шоколадні конфети «Трюфелі». Але не подумайте, що хтось таким способом захотів винагородити туристів, які долали крутий підйом. Це були зовсім не конфети, а такі собі коричневі жолуді чи кедрові горіхи.
Вигляд із вершини був вартий того, щоб на неї піднятися. Там я відразу знайшов два сухих дерева, до яких прикріпив антену. Через декілька хвилин я уже проводив радіозв’язки. Першим моїм кореспондентом був радіоаматор із Каліфорнії, який також працював із вершини. Але набільшою несподіванкою було для мене, коли мене викликав радіоаматор із Німеччини. У це важко було повірити, бо моя потужність була всього 5 Ватт і відстань між нами була біля десяти тисяч кілометрів. Але незважаючи на затухання сигналу – ми все таки провели радіо зв’язок. Іншим сюрпризом для мене був радіозв’язок із Канадським аматором із Квебеку, який працював із свого автомобіля.
Слід зауважити, що день весною досить короткий, і сонце швидко почало спускатися вниз. Тому я вирішив припинити роботу і повертатися назад. Коли я вийшов на дорогу, то побачив там службову технічну машину, що зупинилася на дорозі. Коли я підійшов ближче, то зрозумів, чому вона зупинилася. Дорога круто спускалася вниз і була засипана снігом. Водій тверезо оцінив ситуацію, відмовився від спроби заїхати на вершину, розвернувся і поїхав назад.
По дорозі мені попадалися кактуси, засипані снігом. Гори перед заходом сонця також виглядали чудово. Дорога вниз зайняла набагато менше часу – всього біля години. Коли я спускався, то здавалося, що на сусідній горі незабаром з’явиться індіанець на коні, як це колись показували у фільмах. Але індіанців мені зустріти не вдалося, хоча неподалік була резервація племені Паютів. Їхня територія була загороджена, і висіли таблички із попереджувальними написами, що строго забороняли туди заходити чи заїжджати. До речі, щоб жити на на території індіанської резервації – потрібно мати індіанське походження або бути вчителем чи медичним працівником.
Олег (KD7WPJ)
