Гора Тімбер (2531 м) та Пік Телеграфний (2739 м)

У минулі вихідні я не ходив у гори, і у мене на це були поважні причини. Подивіться на фото, яке я зробив на знаменитому Місячному Пляжі у Малібу у минулі вихідні, і Ви зрозумієте, чому я не пішов тоді у гори.

Але краще гір можуть бути тільки гори, і у ці вихідні я вирішив відкрити для себе південно-східний район гірського масиву Сан Габріел, що знаходиться неподалік від Лос Анджелеса. Там проходить відомий розлом Сан Андреас, де сходяться дві тектонічні плити, які наїжджають одна на другу і викликають землетруси у Каліфорнії.

Спочатку я зупинився у Інформаційному Центрі і отримав одноденний дозвіл на похід на три вершини, назва яких розпочинається на літеру «Т» - Тімбер, Телеграфний Пік і Тундер. Цей маршрут дуже популярний і дехто встигає за день побувати на трьох вершинах і спуститися із останньої вершини вниз на підйомнику, якщо вcтигне до його закриття, або пішки, зробивши своєрідний кільцевий маршрут.

До гори Тімбер приблизно 6 км, і це зайняло мені майже дві години. На стежці було дуже багато людей, але тільки один зустрічний чоловік здивовано подивився на мене і запитав, що це таке у мене у рюкзаку. Я спочатку не зрозумів причину його здивування, а потім здогадався, що його заінтригувала телескопічна вудочка, яку я взяв, щоб використати як опору антени. Але я не став тратити час і пояснювати йому це, а тільки сказав, що це ведочка і що на горі немає озера.

Потім я подивився хто ще йде мені назустріч, і не повірив своїм очам. По стежці спускалася дика коза. Поки я діставав фотоапарат – вона зникла.

На вершині було досить багато людей. Підійшов старий азіат, якого я обігнав на стежці. Я попросив його сфотографувати мене, і ми відразу подружилися, бо він мав фотоапарат тієї самої фірми, що і я – Nikon. Якісь хлопці на вершині навіть пили пиво. У мене ж була інша ціль. Я мав із собою радіостанцію і встановлював радіозв’язки із вершини. Мої кореспонденти розпитували, де знаходиться ця гора і яка її висота. Потім я перемістився трохи далі від скупчення людей і почепив на дерева дротяну антену. Але мене і тут знайшли, і якісь цікаві дівчата почали розпитувати , що це таке. Прийшлося їм пояснити , тим більше , що їх товариш мав футболку із написом «Гора Вітні», і мене це також зацікавило, бо це найвища вершина США (не рахуючи Аляски), на якій я хочу побувати.

Але ось люди трохи почали розходитися, і я знову побачив дику козу. Цього разу вона дозволила підійти досить близько до себе і навіть вдалося сфотографувати її.

Я не міг стриматися від спокуси піти на наступну вершину – Пік Телеграфний, бо сама її назва вказувала на якусь приналежність до зв’язку.

По дорозі я зустрів групу азіатів, і вони розповіли мені, що у деяких місцях не стежці є сніг і треба бути дуже обережним і можливо навіть мати «кішки». Також їх керівник зауважив, що уже досить пізня година, а на Пік Телеграфний треба йти приблизно годину часу і ще треба буде встигнути повернутися назад. Але я зважив свої можливості і вирішив все таки йти.

У деяких місцях я губив стежку, яка була під снігом, але потім її знаходив. На цій стежці я непевне був один, зважаючи на пізню годину. Несподівно… мене щось схопило за ногу і я впав. Що ж це? Це були всього навсього невисокі кущі, за які зачепилися мої штани.

І ось я на вершині. Встановивши декілька радіозв’язків за допомогою мікрофону, я попросив моїх кореспондентів, щоб вони опублікували на Інтернеті, що я переходжу на телеграф. Сама назва вершини – Пік Телеграфний – заоохочувала мене до цього. Відразу мене покликало декілька станцій. І коли я встановлював iз ними радіозв’язки, я ненароком повернув голову вбік і не повірив своїм очам. Неподалік від мене на стежці стояла особа жіночої статі у фіолетовій куртці і дивилася на мене. Я не сподівався зустріти когось тут у такий час. Жінка сказала мені, що застрягла у снігу і запитала, чи я не повертаюся до Каньйону Льодового Коня. Саме звідти я розпочав маршрут і збирався повертатися туди назад. Я побачив, що вона трохи перелякана і сказав їй, що я піду туди хвилин через 15, і якщо вона хоче, то може зачекати і ми підемо вдвох, або вона може помало йти сама, і я її наздожену. Вона вирішила не чекати і йти , а я провів ще декілька радіозв’язків телеграфом, перейшов на мікрофон і пояснив місцевому радіоаматору ситуацію, і він пообіцяв бути на частоті і надати допомогу у випадку потреби.

Я швиденько спакував свою рацію і антени і пішов вниз. Моєї супутниці поки-що не було ніде видно. Але ось на стежці я побачив свіжий мокрий слід, якого раніше не було. Значить вона уже десь близько. Через деякий час я побачив її фіолетову куртку і наздогнав її. Вона також мене помітила і радісно махала руками і усміхалася. Але для цього у неї була серйозна причина. Справа у тому, що стежка, по якій вона йшла, закінчилася, і вона не знала, куди йти далі. Я її заспокоїв і пообіцяв, що виведу її звідси. Ми познайомилися, її було звати Рейшел, і я побачив, що це зовсім молода дівчина. На ногах у неї були бігові кросівки, і вона була вдягнута у короткі штани. На руках – манікюр. Вона розповіла, що вона –бігунка, і за день пробігає приблизно по 25 км. Цього разу вона вланувала зробити петлю – пробігти через три вершини і спуститися вниз. Але вона не врахувала одного – наявності снігу. Добре хоч, що у неї вистачило розуму поверунтися назад.

Вона розповідала, що на стежці до третьої вершини сніг був настільки глибокий, що вона провалювалась у нього і застрягала. Там вона помітила звірині сліди і подумала, що це рись. Я думаю, що у неї почалася паніка. У неї не було ніяких навиків і досвіду ходіння по снігу. На всякий випадок я провів для неї заняття іх самозатримання на снігу на крутих схилах із демонстрацією і пояснив чому не можна з’їжджати зі схилу на спині.

Після цього я повів її нагори і вивів на стежку. Звідси вона уже знала дорогу назад, і на стежці не було уже більше підйомів. Тут ми розпрощалися, і ця «коза», навіть не подякувавши, побігла вниз. Більше я її не бачив, і повернувся назад до початку маршруту уже в темноті.

Олег (KD7WPJ) 17 січня 2015 року