Знаходиться у вулканічному національному парку Лассен у Північній Каліфорнії. На саму вершину веде добре обладнана стежка. Ніяких труднощів немає і відстань у два боки складає 7,7 км із набором висоти 596 метрів. На стежці я зустрів навіть сім’ю з грудними дітьми. Чоловік ніс одну дитину у спеціальному станковому рюкзаку, а жінка несла іншу дитину у подолі одягу поперед себе.

Американці часто носять так дітей. Також зустрів одного чоловіка із радіостанцією в руках і запитав чи він не радіоаматор. Він справді був радіоаматором із ліцензією класу техніка і міг працювати тільки на УКХ.

На вершині нікого не було і я відразу почав займатися радіо. Спочатку спробував встановити антену на 20 метровий діапазон, але під час цієї процедури один із проводів обірвався і відремонтувати антену

на холодному вітрі не вдалося, бо пальці втратили чутливість від холоду. Тоді я встановив антену на 30 метровий діапазон. Спочатку спробував її просто покласти на базальтове каміння, яке утворилося колись під час виверження вулкану. Коефіцієнт стоячої хвилі був досить високий, але я спробував дати виклик декілька разів. Ніхто не відповів і я підняв антену на декілька метрів, причепивши один кінець до найвищого каменя на вершині, а другий кінець – до телескопічної вудочки. Коефіцієнт стоячої хвилі значно покращився і мені почали відповідати станції. Перший зв’язок був зі станцією біля Лос Анджелеса, відстань до якої приблизно 830 км. Найдальший зв’язок був зі станцією із Мічігана, відстань до якої – 3065 км. І це все при потужності 5 Вт. Десь через годину роботи внутрішній акумулятор розрядився і пора було спускатися вниз. Тим більше, що сонце вже майже заходило і я був останнім , хто у цей день піднявся на вершину.
Я швидко спустився, обігнавши на спуску дві пари туристів, які так і не дійшли до вершини. Вже практично стемніло і, їдучи машиною, я минув дві особи, які рухалися по узбіччю дороги. Я поспішав, але помітив, що одна з цих осіб ніби підняла руку. Як правило я не зупиняюся у таких ситуаціях із міркувань безпеки, але ці люди були худі, невисокі, без рюкзаків і одна з них здається була дівчина. Внутрішній голос підказав мені, що треба зупинитися . Я зупинився, бо ці люди йшли кудись у темряві. Вони швидко підбігли до машини. Це були молоді хлопець і дівчина. Дівчина з хвилюванням пояснила, що вони заблудилися і їм треба добратися до машини, яка за 6 миль (9 кілометрів). Я колись сам був у подібній ситуації, тому я запропонував їм, що підвезу їх до машини. Я ще раз уточнив, у яку сторону їм потрібно добратися, розвернувся і поїхав до Королівського Джерела, де мала бути їхня машина. Мені стало цікаво, як вони заблудилися – чи помилково попали не у той каньйон, як це я колись зробив, чи через якусь іншу причину. Дівчина пояснила, що у них є карта, але на одній із розвилок не було вказівника і вони пішли не в ту сторону і вийшли на дорогу за 6 миль від машини.

Ці молоді люди не виглядали подібними на американців, і я запитав, звідки вони. Як виявилося – вони з Німеччини, з Гамбурга. Дівчина в свою чергу запитала, звідки я, і коли дізналася, що з України, то сказала, що її батьки з Польщі з району Мазурщини на півночі Польщі. Я поцікавився, чи вона розмовляє по-польськи. На диво вона чудово говорила по-польськи і ми ще трохи поспілкувалися на польській мові. Її товариш чомусь весь-час мовчав і я не почув від нього жодного слова. Але коли я привіз їх до машини, він відразу ж завів машину, яка була єдиною, що залишилася на тій стоянці, і поїхав за мною.

Із відчуттям задоволення від того, що зміг допомогти людям, які потребували допомоги, я повернувся із цієї подорожі.

17 вересня 2017 року Олег