Ель Торо (433 м)

Ця вершина знаходиться у місті Морган Хілз,  недалеко від Кремнієвої долини. Місцеві жителі протестують проти того, щоб на цю вершину відкрили стежку. Вони це мотивують тим, що виникне проблема з паркуванням і погіршиться кримінальна обстановка. Я переконався, що вхід на стежку загороджений дротяною сіткою і висить табличка “Не пересікати”. Тоді я поїхав на сусідню вулицю і побачив двох сусідів, які розмовляли між собою. Вони якраз закінчили розмову і розійшлися. Тоді я підійшов до одного з них, латиноамериканського походження, який стояв біля бітономішалки і купи з піском – готувався щось бетонувати. Я його запитав, чи можна попасти на вершину. Він пояснив, що офіційно стежка не відкрита, але якщо я хочу, то можу обійти дротяну загороджу ззаду і попасти на стежку. При цьому він зауважив, що він сам особисто ходив по цій стежці на вершину і там дуже круто і слизько.


Тоді я запитав, чи не має іншого шляху на вершину. Він порадив поїхати до церкви, бо звідти на вершину веде не така крута стежка. Я так і зробив. Біля церкви я побачив двох дівчат у спортивному одязі, які спускалися вниз по дорозі. Вони також були латиноамериканського походження. А помітив,що люди латиноамериканського походження більш відкриті і чимось нагадують українців. Я запитав у дівчат, чи можна звідси попасти на вершину. Одна з них відповіла, що треба піднятися до кінця по дорозі, і потім там буде стежка,але треба перестибнути через паркан. “Перестрибнути?” – здивовано запитав я. “Так – перестрибнути. Це зовсім не важко” – відповіла вона.
Справді, паркан був невисокий і я його легко подолав. Мені навіть не прийшлося стрибати. Я його просто переступив. 


Спочатку стежка була широка. Це була практично польова дорога. Між деревами я помітив косулю. Потім дорога перетворилася у стежку, яка здалеку здавалася досить крутою. Цікаво, що на цій стежці хтось залишив товстий канат. Я піднявся майже до половини схилу по цій стежці, яка справді була досить крутою, і послизнувся, мало не впавши. Тоді мене осінила думка, що цей канат не просто тут лежить, а для того, щоб за нього триматися на крутій стежці. Тут я згадав колишній досвід участі у змаганнях по туризму і почав підніматися, тримаючись за канат. Школа, що у мене не було брезентових рукавиць, які використовуть у таких випадках.
На вершині я почепив антену до якогось куща та до сухих гілляк дерева і почав встановлювати радіозв’язки, розмістившись просто посеред стежки. Незабаром прийшов ще один чоловік. Я його попросив бути обережним, щоб не зачепетися за мої антени. Він сказав, що ми уже зустрічалися раніше. Тепер і я його пригадав. Ми колись з ним зустрілися на одній вершині у Південній Каліфорнії і тоді я порівнював його рамочну антену із моїм повнорозмірним диполем. Цього разу ми домовилися, хто на якому діапазоні буде працювати, щоб не заважати один одному. Цього разу ми мали більше часу і я зміг роздивитися контрукцію його антени і розпитати про її переваги і недоліки. До речі, ця антена K4OP описана у осанньому випуску журналу QST. Як я переконався – вона досить ефективна, займає мало місця, порівняно швидко встановлюється і дозволяє швидко змінювати діапазони. Цього разу він похвалився, що зв’язався з Новою Зеландією на 18 МГц. 


Я запитав, чи можемо ми зв’язатися з ним на УКХ. Він відповів, що можемо, але мені треба буде відійти на певну відстань, щоб цей зв’язок зарахувався. Я попросив спробувати встановити зв’язок не відходячи, і якщо усе буде працювати, то тоді я відійду. Це була добра ідея, бо в результаті цієї перевірки виявилося, що він мене не чує. Тоді я почув,що на 2 метровому діапазоні працює станція з іншої вершини. Я покликав її,але він також не зміг прийняти мого позивного. Тоді мій сусід покликав його, і він йому відразу відповів. Але тепер той не чув станцію з іншої вершини. З цієї ситуації ви вийшли тим способом, що мій сусід використовува свою ручну радіостанцію для передачі, приймали на мій трансівер, бо у мене був кращий приймач. Таким способом по черзі за допомогою 2 радіостанцій ми встановили зв’язки зі станцією з іншої вершини.


Після подяльших експериментів я зрозумів, що мій трансівер не працює у телефонному режимі. Несуча іде, але модуляції немає. Тепер мені зрозуміло, чому під час змагань на УКХ минулої суботи я не зміг встановити жодного зв’язку. Зараз пробую відремонтувати, хоча це дуже нелегко, бо деталі дуже маленькі і усе треба робити під мікроскопом, маючи тоненькі щупи і відповідний паяльник.
До речі, пік Ель Того має друку (неофіційну) назву – пік Мурфі. Хто не чув про закон Мурфі, то пояснюю, що це закон бутерброда, або на народному жаргоні – “западло”. Наприклад, якщо у Вас бутерброд упаде на землю, то він обов’язково впаде стороною з  до землі. Спочатку я не зовсім розумів, чому цей пік має неофіційну назву Мурфі. Можливо через крутизну його стежки. Але пізніше, мій сусід-радіоаматор попередив мене, щоб я був обережний, бо на вершині є отруйний дуб. Я до цього віднісся скептично, бо уже завершив роботу і поспішав до української церкви. Але через декілька днів я помітив на шкірі ознаки опіків від отруйного дуба. Ця отруйна рослина має таку особливість, що симптоми з’являються через декілька днів і ліків практично не існує. Напевне я дістав ці опіки, коли чіпляв антени до дерев і кущів, і якась суха гілка обламалася під моєю вагою і я провалився у кущ. От вам ще одне підтвердження закону Мурфі!
Олег       16 вересня 2017 року