Пік Фріско (2944 м)

Фріско – це скорочена назва Сан Франциско. У мене із цією назвою пов'язані досить курйозні спогади.

Одного разу ще за радянських часів я поїхав у службове відрядження до Києва на Об'єднання «Кристал». Зайшовши у бюро перепусток, я побачив там симпатичну блондинку, яка розмовляла із начальником бюро. «Звідки Ви приїхали?» - запитав її начальник. « Із Сан Франциско» - відповіла вона. Він не зрозумів чи не дочув. «Звідки, звідки – із Франківська?» - перепитав начальник. «Із Сан Франциско» - без жодного акценту ще раз повторила вона. Начальник нарешті второпав, що перед ним знаходиться громадянка іноземної держави. Він почав пояснювати, що іноземцям не можна заходити на це підприємство. Вона знітилася і сказала, що якщо не можна, то вона не хоче створювати йому проблем і не буде старатися попасти на територію.

Можливо тому мені захотілося побувати на піку Фріско, що знаходиться у штаті Юта недалеко від міста Мілфорд. У 1875 році в часи срібної лихоманки на південь від цієї вершини виникло шахтарськe місто із одноіменною назвою. Через 5 років до міста було прокладено залізницю і його населення тоді складало 6000 чоловік. На той час це місто вважалося найбуйнішим у цілій околиці. Там було 23 бари і багато стрілянини і вбивств. Місто почало занепадати, коли у 1885 році завалився вхід до срібної шахти. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Місто припинило існування у 1920 році і від нього залишилися тільки деревновугільні печі, які використовувалися для випалювання руди.

Коли я проїхав місто Мілфорд, то побачив на дорозі вказівник «До наступної заправки – 85 миль (127 км)». Це досить вразило. Невдовзі я з'їхав із шосе і поїхав по польовій дорозі у напрямку до вершини. Далеко мені заїхати не вдалося, бо дорога погіршилася і була явно не для легкової машини. Тому я зупинився недалеко від колишнього міста і почав думати, що робити. До вершини було досить далеко і треба було набрати приблизно 1 км висоти. Але відступати не хотілося, перемогло бажання добитися поставленої цілі, і я пішов вздовж лінії електропередачі. Це була найкоротша дорога, бо ще із середньої школи я знав, що найкоротша відстань між двома точками – по прямій. Правда, деколи ця пряма заставляла спускатися в яр і підніматися із нього, бо пряма лінія не обходила яри. Невдовзі лінія елекропередачі закінчилася і дальше треба було йти вздовж старого підземного кабеля. Спочатку кабель було видно, а потім він так пішов під землю, що можна було тільки приблизно здогадатися, де він може бути, враховуючи засипану каменем просіку у лісі.

Підніматися було дуже круто і важко. У деяких місцях каміння сповзало. Попадалися і невеликі скелі. Я пристосувався долати їх досить цікавим способом. Якщо камінь був вище пояса, то я ставав спиною до нього, відтискався руками чи палицями, і сідав на камінь. Після цього, звісивши ноги, я повертався на камені на п'ятій точці на 180 градусів і з'їжджав із каменя із протилежного боку. Такий спосіб напевне не описано у жодній туристичній літературі.

Піднявшись майже на саму вершину, я зрозумів що це ще не вершина і до вершини ще досить далеко. Але найважча частина була позаду, бо дальше треба було йти по гірському хребту, а це завжди значно легше, нід підніматися на самий хребет. Пройшло трохи більше ніж 4 години,і ось я уже на вершині. З неї відкривалися чудові краєвиди у різні боки. У далині були видні засніжені гори, а в долині – багато вітряків, які виробляли електроенергію для Каліфорнії. На самій вершині була маса антен, а також якась споруда, яка за формою та кольором нагадувала військовий радар. Недалеко від цієї споруди я почепив свої антени і провів декілька радіозв'язків. Найцікавішим виявився радіозв'язок із аматором зі штату Луізіана. Потужність його передавача була всього 500 міліВт. Це менша потужність, ніж потужність лампочки кишенькового ліхтарика.

Але попереду ще був спуск. Він був небезпечніший, ніж підйом, бо на «живому» камінні я декілька разів падав. Але ще більша небезпека полягала у тому, що можна було вийти на круті скелі, які не видно, коли спускаєшся із гори. На щастя, інтуіція та здоровий глузд не підвели мене, і я обминув ці небезпечні скелі. На моє превелике здивування, я вийшов майже на те саме місце, звідки починав підйом. Промахнувся усьго приблизно на пів кілометра, але це досить нормально, враховуючи, що спускатися прийшлося у густому лісі. Коли я вийшов на лінію електропередачі, то зрозумів, що усі труднощі і небезпеки уже позаду. Хоча уже починало темніти, але тепер заблудитися було практично неможливо. Крім того, був майже повний місяць і було дуже добре видно дорогу. Невдовзі при світлі місяця я побачив свою машину. Повертаючись назад, декілька разів прийшлося пригальмовувати, бо дорогу перебігали зайці. А вітряки вночі засіяли яскравими темно-червоними лампами. Дуже важко або майже неможливо передати відчуття від сходження на гору. Це майже те саме, що пояснювати про Америку людині, яка ніколи тут не була.

Олег (KD7WPJ) 21 квітня 2013 року