14 листопада 2021 відбулась Звітно- виборна конференція ТМГО “ТАРК” ..

Заслухали звіт президента клубу, звіти членів ради клубу.

Обрано Президента ТАРК- Чиж Борислав Романович – UY5BC та члени Ради клубу в кількості 3 чол.

Ними стали

1. UR5BO – Назар Юрій Богданович

2. UX7BZ – Хіта Олег Михайлович

3. UY5BQ – Бабич Микола Іванович

Ревізором клубу обрано– UR5BFX Рокіцький Микола Богданович

Члени КТК ТМГО «ТАРК»

1. UY5BQ – Бабич Микола Іванович, 098-823-56-13

3. UY5BM – Пасічник Михайло Петрович, 096-759-12-07

2. UY5BO – Некрасов Володимир Сергійович, 067-802-90-96 3.

4. UT1BC – Іванюк Генадій Григорович ,067-112-73-39

(Президент ТАРК – Чиж Б.Р. UY5BC 14.11.2021)

75 років святкує Некрасов Володимир Сергійович UY5BO

Тернопільський аматорський радіоклуб вітає свого активного радіоаматораз ювілеєм

Бажаємо йому міцного здоров’я, благополуччя, удачі і здійснення всіх планів.
Від імені ТАРК             UY5BC        Чиж Б.Р.     15.11.202

До уваги радіоаматорів Тернопільщини та членів ТАРК

Звітно- виборна конференція ТМГО “ТАРК” відбудеться в неділю 14 листопада 2021 року
в приміщенні бувш. Обл. СЮТ по вул. Січових Стрільців в м.Тернополі.

Початок о 10 год.,

Запланований Порядок денний:

  • 1.Звіт президента клубу.
  • 2.Звіт членів ради клубу.
  • 3.Обговорення звітів, виступи.
  • 4.Вибори президента клубу.
  • 5.Вибори членів ради клубу.
  • 6.Вибори ревізора.
  • 7.Вибори членів КТК.
  • 8.Про членські внески в клуб та інші громадські організації.

Президент ТАРК – Чиж Б.Р. UY5BC

Вітаємо з ювілеєм UY5BQ!

Тернопільський аматорський радіоклуб вітає з ювілеєм 65 РОКІВ активного члена Ради клубу, радіоспортсмена , нашого колегу Бабича Миколу Івановича , UY5BQ Бажаємо йому міцного здоров’я , не хворіти в цей важкий час, удачі, сімейного благополуччя і успіхів на ниві радіоаматорства. 28.10.2021

Від імені ТАРК Чиж Б.Р. UY5BC

В гостях у UY5BC

Одного чудового літнього дня, завершивши свої справи в Тернополі, я повертався додому. До вечора ще було далеко, день довгий, то ж вирішив завітати в гості до Бориса Романовича UY5BC.

Президент Тернопільського радіоклубу вже кілька разів запрошував до себе в гості, але за буденними клопотами все якось не виходило. Зупинившись на узбіччі, телефоную, і ось уже звертаю зі звичного маршруту і, минувши об’їздною Дружбу, рухаюсь до повороту на Броди. Проїхавши кілька кілометрів, звертаю наліво, і за хвилину стою у Великому Глибочку перед залізничним переїздом. Ну що ж, поки проїде потяг, часу даремно гаяти не буду, перевіряю, чи досягну до тернопільського репітера. Два виклики – і відгукується Павло UR5BIB. Обмін рапортами, пару слів один одному, і їду далі. Борис Романович казав триматись колії, тож тримаюсь )). Минаю Вел. Глибочок, розбризкую пару калабань, що розляглись на дорозі після недавнього дощу, і в’їжджаю в село.
Як пише Біблія, – не сховається місто, що стоїть на вершині гори, так і не сховається справжній радіоаматор, у якого антени видно здалеку.

Зупинясь біля двору з антенами, а вони на пагорбі, то ж орієнтир чудовий. Господар показує де поставити машину і ми починаємо те, заради чого один радіоаматор їде в гості до іншого. Спочатку оглядаємо антенне господарство Бориса Романовича. А подивитись є на що. Тут і УНЖА з антенами Ягі на кілька діапазонів,

і друга УНЖА з антенами на 144 МГц для ЕМЕ зв’язку,

і антени на 50, 144 та 430 МГц,

Inv V на 3,5 МГц, поворотні пристрої, відеокамера для наведення на Місяць. Потім господар показав свій шек та майстерню, апаратуру, продемонстрував роботу обладнання.


За розмовою непомітно минав час, я вже поглядав на годинник, бо починало вечоріти, а мені ще до Борщева зо дві години їхати, але ніхто ж не відпустить гостя не пригостивши. Поки ми розмовляли, дружина Бориса Романовича, пані Галина, встигла приготувати смачну вечерю. На столі парувала картопля з куркою і гора смачних блінчиків з варенням до чаю. Смачно повечерявши та подякувавши гостинним господарям, ми зробили кілька фото на пам’ять, і попрощавшись, переповнений враженнями від побаченого і почутого, я поїхав додому.

(UT7BZ 17.10.21)

Клубні баннери

Актив клубу зробив клуб до популяріхації клубу – раіомагазини міста пішли на зустрі та розмістили баннери, які розробив та виготовив Павло UR5BIB.
Чекаємо на нових зацікавлених.

Ель Торо (433 м)

Ця вершина знаходиться у місті Морган Хілз,  недалеко від Кремнієвої долини. Місцеві жителі протестують проти того, щоб на цю вершину відкрили стежку. Вони це мотивують тим, що виникне проблема з паркуванням і погіршиться кримінальна обстановка. Я переконався, що вхід на стежку загороджений дротяною сіткою і висить табличка “Не пересікати”. Тоді я поїхав на сусідню вулицю і побачив двох сусідів, які розмовляли між собою. Вони якраз закінчили розмову і розійшлися. Тоді я підійшов до одного з них, латиноамериканського походження, який стояв біля бітономішалки і купи з піском – готувався щось бетонувати. Я його запитав, чи можна попасти на вершину. Він пояснив, що офіційно стежка не відкрита, але якщо я хочу, то можу обійти дротяну загороджу ззаду і попасти на стежку. При цьому він зауважив, що він сам особисто ходив по цій стежці на вершину і там дуже круто і слизько.


Тоді я запитав, чи не має іншого шляху на вершину. Він порадив поїхати до церкви, бо звідти на вершину веде не така крута стежка. Я так і зробив. Біля церкви я побачив двох дівчат у спортивному одязі, які спускалися вниз по дорозі. Вони також були латиноамериканського походження. А помітив,що люди латиноамериканського походження більш відкриті і чимось нагадують українців. Я запитав у дівчат, чи можна звідси попасти на вершину. Одна з них відповіла, що треба піднятися до кінця по дорозі, і потім там буде стежка,але треба перестибнути через паркан. “Перестрибнути?” – здивовано запитав я. “Так – перестрибнути. Це зовсім не важко” – відповіла вона.
Справді, паркан був невисокий і я його легко подолав. Мені навіть не прийшлося стрибати. Я його просто переступив. 


Спочатку стежка була широка. Це була практично польова дорога. Між деревами я помітив косулю. Потім дорога перетворилася у стежку, яка здалеку здавалася досить крутою. Цікаво, що на цій стежці хтось залишив товстий канат. Я піднявся майже до половини схилу по цій стежці, яка справді була досить крутою, і послизнувся, мало не впавши. Тоді мене осінила думка, що цей канат не просто тут лежить, а для того, щоб за нього триматися на крутій стежці. Тут я згадав колишній досвід участі у змаганнях по туризму і почав підніматися, тримаючись за канат. Школа, що у мене не було брезентових рукавиць, які використовуть у таких випадках.
На вершині я почепив антену до якогось куща та до сухих гілляк дерева і почав встановлювати радіозв’язки, розмістившись просто посеред стежки. Незабаром прийшов ще один чоловік. Я його попросив бути обережним, щоб не зачепетися за мої антени. Він сказав, що ми уже зустрічалися раніше. Тепер і я його пригадав. Ми колись з ним зустрілися на одній вершині у Південній Каліфорнії і тоді я порівнював його рамочну антену із моїм повнорозмірним диполем. Цього разу ми домовилися, хто на якому діапазоні буде працювати, щоб не заважати один одному. Цього разу ми мали більше часу і я зміг роздивитися контрукцію його антени і розпитати про її переваги і недоліки. До речі, ця антена K4OP описана у осанньому випуску журналу QST. Як я переконався – вона досить ефективна, займає мало місця, порівняно швидко встановлюється і дозволяє швидко змінювати діапазони. Цього разу він похвалився, що зв’язався з Новою Зеландією на 18 МГц. 


Я запитав, чи можемо ми зв’язатися з ним на УКХ. Він відповів, що можемо, але мені треба буде відійти на певну відстань, щоб цей зв’язок зарахувався. Я попросив спробувати встановити зв’язок не відходячи, і якщо усе буде працювати, то тоді я відійду. Це була добра ідея, бо в результаті цієї перевірки виявилося, що він мене не чує. Тоді я почув,що на 2 метровому діапазоні працює станція з іншої вершини. Я покликав її,але він також не зміг прийняти мого позивного. Тоді мій сусід покликав його, і він йому відразу відповів. Але тепер той не чув станцію з іншої вершини. З цієї ситуації ви вийшли тим способом, що мій сусід використовува свою ручну радіостанцію для передачі, приймали на мій трансівер, бо у мене був кращий приймач. Таким способом по черзі за допомогою 2 радіостанцій ми встановили зв’язки зі станцією з іншої вершини.


Після подяльших експериментів я зрозумів, що мій трансівер не працює у телефонному режимі. Несуча іде, але модуляції немає. Тепер мені зрозуміло, чому під час змагань на УКХ минулої суботи я не зміг встановити жодного зв’язку. Зараз пробую відремонтувати, хоча це дуже нелегко, бо деталі дуже маленькі і усе треба робити під мікроскопом, маючи тоненькі щупи і відповідний паяльник.
До речі, пік Ель Того має друку (неофіційну) назву – пік Мурфі. Хто не чув про закон Мурфі, то пояснюю, що це закон бутерброда, або на народному жаргоні – “западло”. Наприклад, якщо у Вас бутерброд упаде на землю, то він обов’язково впаде стороною з  до землі. Спочатку я не зовсім розумів, чому цей пік має неофіційну назву Мурфі. Можливо через крутизну його стежки. Але пізніше, мій сусід-радіоаматор попередив мене, щоб я був обережний, бо на вершині є отруйний дуб. Я до цього віднісся скептично, бо уже завершив роботу і поспішав до української церкви. Але через декілька днів я помітив на шкірі ознаки опіків від отруйного дуба. Ця отруйна рослина має таку особливість, що симптоми з’являються через декілька днів і ліків практично не існує. Напевне я дістав ці опіки, коли чіпляв антени до дерев і кущів, і якась суха гілка обламалася під моєю вагою і я провалився у кущ. От вам ще одне підтвердження закону Мурфі!
Олег       16 вересня 2017 року

Індіанський камінь (2598 м)

Знаходиться ця вершина у національному парку Йосеміті. Стежка розпочинається біля струмка дикобраза. Чомусь там завжди важко знайти місце для паркування. Я потратив декілька хвилин, поки мені вдалося запаркувати машину у кінці площадки так, щоб не заважати іншим машинам, що проїжджали по дорозі. Після цього переді мною запаркувався ще якийсь джип – на невеликому клаптику на узбіччі дороги. З нього вийшов здоровий дядько в шортах, швиденько зібрався і пішов у сторону стежки. Мене зацікавило не стільки те, що він був у шортах, а уже випав перший сніг, а більше якийсь предмет у його рюкзаку, що нагадував телескопічну вудочку. Я запитав, що це таке, і він пояснив, що це такий фотоапарат.


Він пішов і невдовзі я також вирушив за ним. По дорозі я догнав двох дівчат, які мали великі рюкзаки із спальними мішками і  палаткою.  Також попався якийсь чоловік, який також мав великий рюкзав зі спальним мішком і ішов у зворотньому напрямі. Цікаво,  де вони тут ночують?
Стежка була зовсім нескладна і йшла практично по рівному місці з невеликими підйомами і спусками. Через деякий час я догнав того самого дядька з фотоапаратом, який присів, щоб привести до порядку своє взуття. Я запитав  дозволу сфотографувати його, бо не кожного дня можна побачити чоловіка у шортах на снігу. Він погодився і ми розговорилися. Виявляється, він був у шортах не тому, що такий здоровий і загартований, а тому, що не сподівався снігу і не мав іншого одягу. А приїхав він аж із Сан Франциско.


Напередодні я прочитав опис маршруту, у якому автор обіцяв крутий підйом у кінці маршруту, продирання через густі кущі і лазіння по камінню. Але ці американці часто усе перебільшують. Крутий підйом виявився незначним підйомом. Продирання через кущі виявилося ходінням між невеликими кущиками. А лазіння по камінню було дуже нескладним і не представляло жодних труднощів.


По дорозі до Індіанського каменя був ще один цікавий об’єкт – гранітна арка. Це дуже велика рідкість, бо через велику питому вагу граніту такі арки як правило не витримують ваги і проломлюються. Можливо, що це єдина гранітна арка у цьому районі, а можливо що і в усій Каліфорнії. Як правило, туристи фотографуюить цю арку і повертаються назад. На Індіанський камінь ніхто уже практично не іде. Тому мені прийшлося іти туди самому. Але воно того було варте,  бо з  цього нагромадження великих каменів відкривається чудовий вигляд на вершину Напівсфера. Ця вершина – це гіганська гранітна напівсфера і туди ідуть переважно любителі адреналіну. На неї піднімаються із протилежного боку і крутизна наближається до 60 градусів. На протязі приблизно одного кілометра там натягнуті металеві канати і люди при підйомі тримаються за них, щоб не впасти. Із розповідей очевидців – навіть при наявності цих перил все це виглядає дуже моторошно.


Не знаю, чому ця вершина, на яку я піднявся, називається Індіанський камінь. Можливо, що там індіанці проводили якісь ритуали. А можливо, що це був їхній спостережний пункт.
По дорозі назад трапилася ще одна несподіванака. Між деревами я помітив дику косулю. До неї вдалося підійти досить близько, щоб сфотографувати.

Олег        23 вересня 2017 року

Пік Лассен (3187 м)

Знаходиться у вулканічному національному парку Лассен у Північній Каліфорнії. На саму вершину веде добре обладнана стежка. Ніяких труднощів немає і відстань у два боки складає 7,7 км із набором висоти 596 метрів. На стежці я зустрів навіть сім’ю з грудними дітьми. Чоловік ніс одну дитину у спеціальному станковому рюкзаку, а жінка несла іншу дитину у подолі одягу поперед себе.


Американці часто носять так дітей. Також зустрів одного чоловіка із радіостанцією в руках і запитав чи він не радіоаматор. Він справді був радіоаматором із ліцензією класу техніка і міг працювати тільки на УКХ.


На вершині нікого не було і я відразу почав займатися радіо. Спочатку спробував встановити антену на 20 метровий діапазон, але під час цієї процедури один із проводів обірвався і відремонтувати антену


на холодному вітрі не вдалося, бо пальці втратили чутливість від холоду. Тоді я встановив антену на 30 метровий діапазон. Спочатку спробував її просто покласти на базальтове каміння, яке утворилося колись під час виверження вулкану. Коефіцієнт стоячої хвилі був досить високий, але я спробував дати виклик декілька разів. Ніхто не відповів і я підняв антену на декілька метрів, причепивши один кінець до найвищого каменя на вершині, а другий кінець – до телескопічної вудочки. Коефіцієнт стоячої хвилі значно покращився і мені почали відповідати станції. Перший зв’язок був зі станцією біля Лос Анджелеса, відстань до якої приблизно 830 км. Найдальший зв’язок був зі станцією із Мічігана, відстань до якої – 3065 км. І це все при потужності 5 Вт. Десь через годину роботи внутрішній акумулятор розрядився і пора було спускатися вниз. Тим більше, що сонце вже майже заходило і я був останнім , хто у цей день піднявся на вершину.
Я швидко спустився, обігнавши на спуску дві пари туристів, які так і не дійшли до вершини. Вже практично стемніло і, їдучи машиною, я минув дві особи, які рухалися по узбіччю дороги. Я поспішав, але помітив, що одна з цих осіб ніби підняла руку. Як правило я не зупиняюся у таких ситуаціях із міркувань безпеки, але ці люди були худі, невисокі, без рюкзаків і одна з них здається була дівчина. Внутрішній голос підказав мені, що треба зупинитися . Я зупинився, бо ці люди йшли кудись у темряві. Вони швидко підбігли до машини. Це були молоді хлопець і дівчина. Дівчина з хвилюванням пояснила, що вони заблудилися і їм треба добратися до машини, яка за 6 миль (9 кілометрів). Я колись сам був у подібній ситуації, тому я запропонував їм, що підвезу їх до машини. Я ще раз уточнив, у яку сторону їм потрібно добратися, розвернувся і поїхав до Королівського Джерела, де мала бути їхня машина. Мені стало цікаво, як вони заблудилися – чи помилково попали не у той каньйон, як це я колись зробив, чи через якусь іншу причину. Дівчина пояснила, що у них є карта, але на одній із розвилок не було вказівника і вони пішли не в ту сторону і вийшли на дорогу за 6 миль від машини.


Ці молоді люди не виглядали подібними на американців, і я запитав, звідки вони. Як виявилося – вони з Німеччини, з Гамбурга. Дівчина в свою чергу запитала, звідки я, і коли дізналася, що з України, то сказала, що її батьки з Польщі з району Мазурщини на півночі Польщі. Я поцікавився, чи вона розмовляє по-польськи. На диво вона чудово говорила по-польськи і ми ще трохи поспілкувалися на польській мові. Її товариш чомусь весь-час мовчав і я не почув від нього жодного слова. Але коли я привіз їх до машини, він відразу ж завів машину, яка була єдиною, що залишилася на тій стоянці, і поїхав за мною.

Із відчуттям задоволення від того, що зміг допомогти людям, які потребували допомоги, я повернувся із цієї подорожі.

17 вересня 2017 року Олег