Актив клубу зробив клуб до популяріхації клубу – раіомагазини міста пішли на зустрі та розмістили баннери, які розробив та виготовив Павло UR5BIB.
Чекаємо на нових зацікавлених.

Ця вершина знаходиться у місті Морган Хілз,  недалеко від Кремнієвої долини. Місцеві жителі протестують проти того, щоб на цю вершину відкрили стежку. Вони це мотивують тим, що виникне проблема з паркуванням і погіршиться кримінальна обстановка. Я переконався, що вхід на стежку загороджений дротяною сіткою і висить табличка “Не пересікати”. Тоді я поїхав на сусідню вулицю і побачив двох сусідів, які розмовляли між собою. Вони якраз закінчили розмову і розійшлися. Тоді я підійшов до одного з них, латиноамериканського походження, який стояв біля бітономішалки і купи з піском – готувався щось бетонувати. Я його запитав, чи можна попасти на вершину. Він пояснив, що офіційно стежка не відкрита, але якщо я хочу, то можу обійти дротяну загороджу ззаду і попасти на стежку. При цьому він зауважив, що він сам особисто ходив по цій стежці на вершину і там дуже круто і слизько.

Тоді я запитав, чи не має іншого шляху на вершину. Він порадив поїхати до церкви, бо звідти на вершину веде не така крута стежка. Я так і зробив. Біля церкви я побачив двох дівчат у спортивному одязі, які спускалися вниз по дорозі. Вони також були латиноамериканського походження. А помітив,що люди латиноамериканського походження більш відкриті і чимось нагадують українців. Я запитав у дівчат, чи можна звідси попасти на вершину. Одна з них відповіла, що треба піднятися до кінця по дорозі, і потім там буде стежка,але треба перестибнути через паркан. “Перестрибнути?” – здивовано запитав я. “Так – перестрибнути. Це зовсім не важко” – відповіла вона.
Справді, паркан був невисокий і я його легко подолав. Мені навіть не прийшлося стрибати. Я його просто переступив. 

Спочатку стежка була широка. Це була практично польова дорога. Між деревами я помітив косулю. Потім дорога перетворилася у стежку, яка здалеку здавалася досить крутою. Цікаво, що на цій стежці хтось залишив товстий канат. Я піднявся майже до половини схилу по цій стежці, яка справді була досить крутою, і послизнувся, мало не впавши. Тоді мене осінила думка, що цей канат не просто тут лежить, а для того, щоб за нього триматися на крутій стежці. Тут я згадав колишній досвід участі у змаганнях по туризму і почав підніматися, тримаючись за канат. Школа, що у мене не було брезентових рукавиць, які використовуть у таких випадках.
На вершині я почепив антену до якогось куща та до сухих гілляк дерева і почав встановлювати радіозв’язки, розмістившись просто посеред стежки. Незабаром прийшов ще один чоловік. Я його попросив бути обережним, щоб не зачепетися за мої антени. Він сказав, що ми уже зустрічалися раніше. Тепер і я його пригадав. Ми колись з ним зустрілися на одній вершині у Південній Каліфорнії і тоді я порівнював його рамочну антену із моїм повнорозмірним диполем. Цього разу ми домовилися, хто на якому діапазоні буде працювати, щоб не заважати один одному. Цього разу ми мали більше часу і я зміг роздивитися контрукцію його антени і розпитати про її переваги і недоліки. До речі, ця антена K4OP описана у осанньому випуску журналу QST. Як я переконався – вона досить ефективна, займає мало місця, порівняно швидко встановлюється і дозволяє швидко змінювати діапазони. Цього разу він похвалився, що зв’язався з Новою Зеландією на 18 МГц. 

Я запитав, чи можемо ми зв’язатися з ним на УКХ. Він відповів, що можемо, але мені треба буде відійти на певну відстань, щоб цей зв’язок зарахувався. Я попросив спробувати встановити зв’язок не відходячи, і якщо усе буде працювати, то тоді я відійду. Це була добра ідея, бо в результаті цієї перевірки виявилося, що він мене не чує. Тоді я почув,що на 2 метровому діапазоні працює станція з іншої вершини. Я покликав її,але він також не зміг прийняти мого позивного. Тоді мій сусід покликав його, і він йому відразу відповів. Але тепер той не чув станцію з іншої вершини. З цієї ситуації ви вийшли тим способом, що мій сусід використовува свою ручну радіостанцію для передачі, приймали на мій трансівер, бо у мене був кращий приймач. Таким способом по черзі за допомогою 2 радіостанцій ми встановили зв’язки зі станцією з іншої вершини.

Після подяльших експериментів я зрозумів, що мій трансівер не працює у телефонному режимі. Несуча іде, але модуляції немає. Тепер мені зрозуміло, чому під час змагань на УКХ минулої суботи я не зміг встановити жодного зв’язку. Зараз пробую відремонтувати, хоча це дуже нелегко, бо деталі дуже маленькі і усе треба робити під мікроскопом, маючи тоненькі щупи і відповідний паяльник.
До речі, пік Ель Того має друку (неофіційну) назву – пік Мурфі. Хто не чув про закон Мурфі, то пояснюю, що це закон бутерброда, або на народному жаргоні – “западло”. Наприклад, якщо у Вас бутерброд упаде на землю, то він обов’язково впаде стороною з  до землі. Спочатку я не зовсім розумів, чому цей пік має неофіційну назву Мурфі. Можливо через крутизну його стежки. Але пізніше, мій сусід-радіоаматор попередив мене, щоб я був обережний, бо на вершині є отруйний дуб. Я до цього віднісся скептично, бо уже завершив роботу і поспішав до української церкви. Але через декілька днів я помітив на шкірі ознаки опіків від отруйного дуба. Ця отруйна рослина має таку особливість, що симптоми з’являються через декілька днів і ліків практично не існує. Напевне я дістав ці опіки, коли чіпляв антени до дерев і кущів, і якась суха гілка обламалася під моєю вагою і я провалився у кущ. От вам ще одне підтвердження закону Мурфі!
Олег       16 вересня 2017 року

Знаходиться ця вершина у національному парку Йосеміті. Стежка розпочинається біля струмка дикобраза. Чомусь там завжди важко знайти місце для паркування. Я потратив декілька хвилин, поки мені вдалося запаркувати машину у кінці площадки так, щоб не заважати іншим машинам, що проїжджали по дорозі. Після цього переді мною запаркувався ще якийсь джип – на невеликому клаптику на узбіччі дороги. З нього вийшов здоровий дядько в шортах, швиденько зібрався і пішов у сторону стежки. Мене зацікавило не стільки те, що він був у шортах, а уже випав перший сніг, а більше якийсь предмет у його рюкзаку, що нагадував телескопічну вудочку. Я запитав, що це таке, і він пояснив, що це такий фотоапарат.

Він пішов і невдовзі я також вирушив за ним. По дорозі я догнав двох дівчат, які мали великі рюкзаки із спальними мішками і  палаткою.  Також попався якийсь чоловік, який також мав великий рюкзав зі спальним мішком і ішов у зворотньому напрямі. Цікаво,  де вони тут ночують?
Стежка була зовсім нескладна і йшла практично по рівному місці з невеликими підйомами і спусками. Через деякий час я догнав того самого дядька з фотоапаратом, який присів, щоб привести до порядку своє взуття. Я запитав  дозволу сфотографувати його, бо не кожного дня можна побачити чоловіка у шортах на снігу. Він погодився і ми розговорилися. Виявляється, він був у шортах не тому, що такий здоровий і загартований, а тому, що не сподівався снігу і не мав іншого одягу. А приїхав він аж із Сан Франциско.

Напередодні я прочитав опис маршруту, у якому автор обіцяв крутий підйом у кінці маршруту, продирання через густі кущі і лазіння по камінню. Але ці американці часто усе перебільшують. Крутий підйом виявився незначним підйомом. Продирання через кущі виявилося ходінням між невеликими кущиками. А лазіння по камінню було дуже нескладним і не представляло жодних труднощів.

По дорозі до Індіанського каменя був ще один цікавий об’єкт – гранітна арка. Це дуже велика рідкість, бо через велику питому вагу граніту такі арки як правило не витримують ваги і проломлюються. Можливо, що це єдина гранітна арка у цьому районі, а можливо що і в усій Каліфорнії. Як правило, туристи фотографуюить цю арку і повертаються назад. На Індіанський камінь ніхто уже практично не іде. Тому мені прийшлося іти туди самому. Але воно того було варте,  бо з  цього нагромадження великих каменів відкривається чудовий вигляд на вершину Напівсфера. Ця вершина – це гіганська гранітна напівсфера і туди ідуть переважно любителі адреналіну. На неї піднімаються із протилежного боку і крутизна наближається до 60 градусів. На протязі приблизно одного кілометра там натягнуті металеві канати і люди при підйомі тримаються за них, щоб не впасти. Із розповідей очевидців – навіть при наявності цих перил все це виглядає дуже моторошно.

Не знаю, чому ця вершина, на яку я піднявся, називається Індіанський камінь. Можливо, що там індіанці проводили якісь ритуали. А можливо, що це був їхній спостережний пункт.
По дорозі назад трапилася ще одна несподіванака. Між деревами я помітив дику косулю. До неї вдалося підійти досить близько, щоб сфотографувати.

Олег        23 вересня 2017 року

Знаходиться у вулканічному національному парку Лассен у Північній Каліфорнії. На саму вершину веде добре обладнана стежка. Ніяких труднощів немає і відстань у два боки складає 7,7 км із набором висоти 596 метрів. На стежці я зустрів навіть сім’ю з грудними дітьми. Чоловік ніс одну дитину у спеціальному станковому рюкзаку, а жінка несла іншу дитину у подолі одягу поперед себе.

Американці часто носять так дітей. Також зустрів одного чоловіка із радіостанцією в руках і запитав чи він не радіоаматор. Він справді був радіоаматором із ліцензією класу техніка і міг працювати тільки на УКХ.

На вершині нікого не було і я відразу почав займатися радіо. Спочатку спробував встановити антену на 20 метровий діапазон, але під час цієї процедури один із проводів обірвався і відремонтувати антену

на холодному вітрі не вдалося, бо пальці втратили чутливість від холоду. Тоді я встановив антену на 30 метровий діапазон. Спочатку спробував її просто покласти на базальтове каміння, яке утворилося колись під час виверження вулкану. Коефіцієнт стоячої хвилі був досить високий, але я спробував дати виклик декілька разів. Ніхто не відповів і я підняв антену на декілька метрів, причепивши один кінець до найвищого каменя на вершині, а другий кінець – до телескопічної вудочки. Коефіцієнт стоячої хвилі значно покращився і мені почали відповідати станції. Перший зв’язок був зі станцією біля Лос Анджелеса, відстань до якої приблизно 830 км. Найдальший зв’язок був зі станцією із Мічігана, відстань до якої – 3065 км. І це все при потужності 5 Вт. Десь через годину роботи внутрішній акумулятор розрядився і пора було спускатися вниз. Тим більше, що сонце вже майже заходило і я був останнім , хто у цей день піднявся на вершину.
Я швидко спустився, обігнавши на спуску дві пари туристів, які так і не дійшли до вершини. Вже практично стемніло і, їдучи машиною, я минув дві особи, які рухалися по узбіччю дороги. Я поспішав, але помітив, що одна з цих осіб ніби підняла руку. Як правило я не зупиняюся у таких ситуаціях із міркувань безпеки, але ці люди були худі, невисокі, без рюкзаків і одна з них здається була дівчина. Внутрішній голос підказав мені, що треба зупинитися . Я зупинився, бо ці люди йшли кудись у темряві. Вони швидко підбігли до машини. Це були молоді хлопець і дівчина. Дівчина з хвилюванням пояснила, що вони заблудилися і їм треба добратися до машини, яка за 6 миль (9 кілометрів). Я колись сам був у подібній ситуації, тому я запропонував їм, що підвезу їх до машини. Я ще раз уточнив, у яку сторону їм потрібно добратися, розвернувся і поїхав до Королівського Джерела, де мала бути їхня машина. Мені стало цікаво, як вони заблудилися – чи помилково попали не у той каньйон, як це я колись зробив, чи через якусь іншу причину. Дівчина пояснила, що у них є карта, але на одній із розвилок не було вказівника і вони пішли не в ту сторону і вийшли на дорогу за 6 миль від машини.

Ці молоді люди не виглядали подібними на американців, і я запитав, звідки вони. Як виявилося – вони з Німеччини, з Гамбурга. Дівчина в свою чергу запитала, звідки я, і коли дізналася, що з України, то сказала, що її батьки з Польщі з району Мазурщини на півночі Польщі. Я поцікавився, чи вона розмовляє по-польськи. На диво вона чудово говорила по-польськи і ми ще трохи поспілкувалися на польській мові. Її товариш чомусь весь-час мовчав і я не почув від нього жодного слова. Але коли я привіз їх до машини, він відразу ж завів машину, яка була єдиною, що залишилася на тій стоянці, і поїхав за мною.

Із відчуттям задоволення від того, що зміг допомогти людям, які потребували допомоги, я повернувся із цієї подорожі.

17 вересня 2017 року Олег

Більшість з моїх друзів, родичів та знайомих взагалі не чули про цю країну. Мало про неї знав і я, але так як вона на даний момент знаходить на 87-му місці серед найбільш потрібних країн для радіоматорського диплому DXCC, то я вирішив там побувати. Більше того, я дізнався, що двоє росіян збираються туди у листопаді, і вирішив їх випередити.

Вануату знаходить у Південному Тихому окені між Фіджі та Новою Зеландією. Летів я туди із Сан Франциско із пересадкою на Фіджі.

Як не дивно, при проходженні контролю у Сан Франциско я витягнув свою радіоапаратуру із чемодана і мене ніхто нічого не питав. Але зовсім інша ситуація була на Фіджі. Там мені довго пройшлося пояснювати, що це за апаратура і для чого вона призначена. Коли я почав розповадати про радіоаматорство, то вони спочатку не зрозуміли і подумали, що це апаратура для роботи, або що я радіожурналіст. Але в кінцевому рузультаті мені все таки вдалося пройти контроль на Фіджі.

Як завжди, мені щастить на знайомства. Цього разу в аеропорту Фіджі я познайомився із жінкою пенсійного віку, яка летіла на Тонгу. Вона була мормонською місіонеркою і на Тонзі створювала церку цієї релігійної секти. Але при всьому цьому – вона виявилася досить цікавою людиною. За професією вона – журналістка. Займалася журналістським дослідженням корупції. Розповідала, що декількох її інформаторів вбили. Так що корупція всюди одинакова – що в США, що в Україні. Потім вона стала монашкою, а пізніше вступила у мормонську секту. Крім того, вона є письменницею і написала та видала дві книжки – одну про корупцію, а другу – про віру. Тому в розмовах з нею час пролетів досить швидко.

Із Фіджі я зв’язався по елекроннай пошті із єдиним радіоаматором Вануату YJ8RN, який мав мене зустріти в аеропорту. Він описав себе як високого, майже 2-метрового чоловіка, подібного до колишнього американського Президента Авраама ЛІнкольна, і зауважив, що він босий. От тут у мене уже почало складатися враження про країну Вануату, бо в України босими є тільки бомжі.

Переліт до Вануату відбувався на 72-місному 2-моторному пропелерному літаку виробництва Франції і тривав всього приблизно 2 години. Це було набагато швидше, ніж понад 10-годинний переліз із США до Фіджі.

У Вануату мене взагалі ніхто нічого не питав при проходженні контроля. Майже відразу я знайшов Рода – босого високого чоловіка із квадратною бородою, справді дуже подібного до Лінкольна. Він спочатку повіз мене до себе додому, де його жінка приготувала невелику перекуску. Хата його була без підлоги, як колись в Україні у селах. Зате на подвір’ї було декілька антен – вертикал на 40 м та інші. З апратури – FT-857D та FT-450, які йому подарували попередні експедиції. Я йому нічого не подарував, але частвово відремонтував антенний аналізатор, який він спалив, настроюючи антену в аеропорту Вануату. Зате його дітям я подарував цукерки, на що вони мені відповіли “Дякуємо, біла людино!”. Це для мене було досить незвично, бо мене вперше в житті назвали білою людиною.

Після перекуски Род повіз мене на місце, де я мав жити та працювати в ефірі. Поїздка зайняла майже годину часу і по дорозі він розповідав мені про свої проекти. За його словами, він відремонтував який водозбірник на вершині гори для цілого села, зробив багато проектів в галузі енергетики та зв’ язку, бо за професією він – інженер-енергетик. А взагалі у мене скалалося враження, що він такий собі місцевий винахідник та майстер на всі руки – вануатський “Кулібін”.

Коли ми приїхали на місце, Род дав мені телескопічну щоглу для вертикала на 40 м і розповів, як її підняти. Також він дав мені коаксіальні кабелі та антенний тюнер і пояснив як настроїти антену за допомогою тюнера. Він залишив мені і відремонтований мною антенний аналізатор, що дозволяв міряти КСХ на окремих частотах, але чомусь не видавав КСХ у смузі частот. Але мені цього було достатньо і цей прилад мені дуже сильно допоміг.

Хазяйка Джанет виявилася досить енергійною жінкою із Англії, що одружилася на місцевому чоловікову ВІллі. Чоловік уже майже 35 років бореться з хворобою Паркінсона, тому за ним потрібен постійний догляд. Поряд із будинком хазяїв збудований будиночок для гостей, де я мав жити. Але на 2 перші ночі цей будиночок зарезервувала сім’я із Нової Зеландії, і 2 ночі я ночував у вітальні хазяїів. Це було навіть досить цікаво, бо я мав можливість поспілкуватися з хазяями і багато чого дізнатися.

Перше, що мене вразило – це гарячий душ. Фактично гарячого душу як такого не було. Але був його замінник. Це виглядало так. У велике відро наливали холодної води. Потім до неї добавляли кип’ ятку із чайника. Пізніше за допомогою невеликої пластмасової посудини, подібної до тої, у яку упаковують маргарин для намазування на хліб, із відра зачерпувалася тепла вода і проводилося обливання. От Вам і гарячий душ.

Після цього була вечеря, і скажу відразу, що ця жінка годувала мене добре і якісною їжею. Це було і м’ ясо, і рідні тропічні фрукти, і салати, молоко , багато страв і підливок з кокосів і навіть риба. До речі, у неї на подвір’ї є курник з приблизно 30 курками, і яйці у неї купують навіть сусіди.

Наступного дня я іще з одним працівником підняв вертикал на 40 м на березі океану. Так як був сильний вітер і я ніколи цього не робив раніше, то це було досить непросто і вертикал назабаром впав. Але після другої спроби його все-таки вдалося підняти знову і надійно закріпити за допомогою відтяжок. Дріт виявився трохи задовгим і резонансна частота була приблизно 6,5 МГц. Тюнер чомусь не давав жодного результату і я вирішив використовувати антену без тюнера. В телеграфному участку діапазону КСХ було біля 2, а в цифровому – приблизно 3,5. Опускати антену і вкорочувати дріт у мене не було ні бажання ні часу. Також я причепив диполь на веранді і спробува провести перші зв’язки. Але майже відразу пропала електрика. Хазяйка пояснила мені, що будинок живиться від сонячних батерей і ми вcтановили, що спрацював запобіжник від перевантаження. Тому хазяйка запропонувала мені інший варіант – за допомогою подовжувача під’натися до основної електромережі. Так і зробили, і я почав роботу в ефірі.

Антенна на веранді чомусь мала дуже високий KCХ, і я перечепив її між деревами. Ура! Перші зв’язки встановлені! Під вечір розпочався дощ. Я так захопився роботою в ефірі, що забув про час. Хазяйка вимкнула світло на веранді, а потім ввімкнула його знову. Я побачив, що вона щось читає і тому намагався працювати якнайдовше, тим більше що у той вечір ми домовилося з Родом встановити зв’язокю Як пізніше виявилося, Джанет виявилася дуже встидливою жінкою і чекала, коли я закінчу роботу, а я чекав, коли вона закінчить читати. Так тривало аж до півночі, аж поки не закінчилося проходження на 40 метровому діапазоні. Род у той вечір так мене і не покликав. Я подумав, що можливо він зайнятий або забув. Пізніше Род мені пояснив, що у мене був такий пайл-ап з японцями, що він не хотів мені перешкоджати.

Коли вибралися новозеденді і я пересилився у будиночок для гостей – умови для роботи стали ще кращі, бо можна було працювати цілу ніч. Цікаво, що вночі було проходження на Європу на 17 м і навіть на 15 м. Саме тоді я зміг встановити зв’язок із Богданом на прізвисько “Конзерва”, UX1BZ, який зяйняв нам обом багато часу та зусиль. Після Богдана пішли зв’ язки з Гончарськими зі Львов. Взагалі, з країн Європи найбільше зв’язків я встановив з Україною!

Були і казуси. Я помітив, що годинник мого ком’ ютера трохи неточний і намагався його підкоректувати. Можливо я його підстроїв не в ту сторону і після цього не зміг прийняти жодної станції. Прийшлося знайти станцію точного часу WWV, що процює на частотах 5 МГц, 10 МГц і 15 МГц і за сигналами цієї станції вдалося відновити роботу цифровими видами зв’язку.

Джанет потрапила на Вануату завдяки волонтерській діяльності і далі продовжує цим займатися. Вона два рази не тиждень проводить у себе занаття з сусідськими дітьми віком 3-4 роки, так званий дитсадок. Їй допомагають у цьому мами дітей. Це виглядає досить цікаво. Діти малюють, слухають казки, а в кінці співають. Особливо їм подобається співати пісню про ферму старого Мак Дональда, де вони імітують різних домашніх тварин. Найкраще їм вдається імітувати свиню, і вони дуже природньо хрюкають.

До речі про свиней. Щоб одружитися, колись на Вануату чоловік за дружину мав заплатити викуп у розмірі 100 свиней. Тепер ніби достатньо і 10 свиней. Мені незрозуміло – чи це вартість жінок впала, чи свині подорожчали ? Взагалі, жінок тут вважають за людей другого сорту , які тільки мають те робити, що прати, прибирати, варити їсти і т.п.

У кожному селі є своя влада. Такою владою є шеф. Він одночасно є і головою сільради, і релігійним лідером, і суддею, і т.п. І це все – в одній особі. Я навіть можливо розмовляв із одним таким шефом на березі океану біля антени і він розпитував, що я роблю і сказав, що вони довзволяють нам цим займатися.

Була можливість у мене поспілкуватися і з гостями хазяйки. Це була молода пара. Чоловік відповідає за освіту на одному із островів, а жінка проацює фізіотерапевт. Це були досить освідчені люди родом з Нової Зеландії, які напагалися зберігати екологію, і з ними було дуже цікаво поспілкуватися.

До речі, Джанет повідомила мене, що декілька років тому у неї зупинявся чоловік із Нової Зеландії українського походження. Вона дала мені його координати і ми вже зв’язалаися через професійну мережу LinkedIn.

В ефірі я в основному працював цифровими видами роботи. Але це було дуже повільно, бо один зв’язок займав хвилину часу, а деколи і довше. Тому час від часу я переходив на телеграф і навіть встановив всього один зв’ язок із японцем телефоном.

Хоч проходження на Європу 40 метровому діапазоні було слабке, але у останню ніч я вирішив зранку в період сходу сонця попрацювати телеграфон для встановлення максимальної кількості зв’язків із Європою. Не знаю як це винглядало у Європі, бо Борис, UY5BC, мене повідомив, що дехто слухав мене через SDR нв Далекому Сході, але з моєї сторони ця робота була досить непростою. Наприклад, я декілька разів просив, щоб мене викликала тільки станція із Сардинії IT9. Але ніхто мене не слухав чи не розумів, і кликали можливр 10-20 станцій одночасно, які не були із Сардинії.

Але все має кінець. Як ми і доповлялися, за мною у визначений час приїхав Род. Попрощавшись із хазяями та написавши декілька речень у книзі відгуків – ми поїхали в аеропорт по іншій дорозі. Род по дорозі без кінця розповідав мені про різні речі зі специфічним новозеландським акцентоим і я мало-що з того розумів. Але принаймі побачив, як живуть місцеві жителі. Думаю, що у них навіть нема холодного душу і вони миються в океані або у річках. Деякі халупи у них ще під стріхами, як це було в Україні багато років тому. Але найцікавіше було, коли він провіз мене біля однієї із їхніх електростанцій. Вона працює на кокосовому маслі і біля генераторів дуже чути сильний запах смаженої олії.

У мене знову не було жодних проблем із проходженням контролю у аеропорту Вануату. А після декількох безсонних ночей я так сильно заснув у літаку із Філді, що аж зранку розбудився від дотику стюардеси, яка напагалася запропонувати мені сніданок.

Всього за тиждень часу я провів приблизно 2400 зв’язків цифровим видом FT8 і приблизно 450 зв’язків телеграфом. Найбільше зв’язків було з японцями, хоча також я зв’язався із радіоаматорськими експедиціями на Токелау та Мавританії.

QSL картки для підтвердження проведених зв’язків уже друкуються. Я вже отримав декілька E-mail від радіоаматорів, які пишуть що за 30 років роботи в ефірі вперше встановили зв’ язки з Вануату.

Оримав E-mail і від росіян, які збираються на Вануату у жовтні. Вони питали мен чи були проблеми із митницею, яку проходження, і т.п., і коли я відповів їм, що попереднього разу у мене на Фіджі конфіскували апаратуру, то вони навіть не подякували і більше не пишуть.

З цієї подорожі я ще раз переконався, що у різниз країнах є різні люди – і добрі і не дуже. А в думках уже визрівають плани про наступні експедиції.

Олег 15 жовтня 2019 року

https://tarc.org.ua/archive/index.html

Додано архів клубного сайту, яким ви можете скористатися для ознайомлення з пройдешнімі подіями Тернопільского радіоклубу.
Частину матеріалу плануються конвертувати та додати на оновлений сайт.

Триває відновлення сайту після збою, вибачти за тимчасові незручності.